Твори К.Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах.
Опальний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив її роботи в Курську — і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», почав із художницею багатолітнє листування.
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова:
« | Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! | » |
. Катерину Білокур він порівняв із іншою великою представницею «наївного мистецтва» — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало тим дивовижніше, що про сучасне йому мистецтво Пікассо зазвичай відзивався вкрай негативно.
Тепер Катря Білокур, коли дозволяє здоров'я, вирушає до Полтави та Києва. У неї з'явилися численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходила розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона вела з ними тривале листування з Богданівки. Численні листи К.Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С.Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В.Нагай, відома художниця О.Кульчицька, полтавський художник Матвій Донцов і його дружина Юлія Іванівна, художниця Е.Гурович і багато інших. У самій Богданівці у художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Не раз у художниці з'являлася думка переїхати до Києва, але так і залишилася мрією. За винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському (1955), К.Білокур не покидала Богданівки.