Від дня народження народної художниці України Катерини Василівни Білокур минуло сто років. Ті сто років склали Двадцяте Століття, що увібрало в себе революції, братовбивчі й світові війни, голодомор і голок ост, знеособлення людської Дерева в лісі. 1940-ві рр.індивідуальності і водночас лицемірно гучні військові, фізкультурні, пісенні свята, декади, всесоюзні художні виставки.
Були в тому Двадцятому спалахи визначних синових талантів, знакових подій в житті людства і серед них - народження 1900 року в забутому Богом і людьми селі Богданівна, біля Яготина, в селянській родині дівчинки Катрі Білокур, життєвий і творчий подвиг якої не має аналогів у світовому мистецькому обширі.
Катерина Білокур - плоть від плоті свого народу, воістину його славетна донька. Не отримавши навіть початкової шкільної освіти, вона вчилася сама: оволоділа грамотою, багато читала, а душа прагнула чогось недосяжного.
"...Вже в молодості стала я кой у кого доставати книги і з них узнала, що є на світі такі люди - художники і яка їх робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово художник. От я й сказала собі, що чи рано, чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду - і все!" - писала вона в листі до вищих органів влади та керівництва України від 6 квітня 1950 року.

Любов'ю до поезії Кобзаря, до його великого мистецтва складалася, виповнювалася її молитва. "Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником!" І не переставала твердити, що життя для неї без мистецтва - не життя. Отже, малювання для Катерини Білокур - понад усе, то її земна велика радість і небесна височінь. З усією перейнятістю - "буду художником!" - жила і творила.
Вона жертовно зреклась усього земного, буденного, всупереч прикрим обставинам виборювала особисте право на істину, а істиною дня Катерини Білокур змалку і до останніх днів, аж до передсмертного подиху залишилася малярська творчість.

**Усі цитати, використані в статті, подано за виданнями: Катерина Білокур. Я буду художником! / Упор. М. Ф.Кагарлицький. - К.: Спалах ЛТД, 1995; Катерина Білокур очима сучасників / Упор. М.Ф.Кагарлицький. - К.: Томіріс, 2000.

Доля не послала Катерині ні мистецьких шкіл, ні мистецьких наставників. Училася сама, за її висловом, "тягла свій віз пізнання основ мистецтва самотужки". Починала малювати на фанері, пізніше навчилася ґрунтувати полотно, розводити фарби, робити саморобні пензлики.
Очевидно. Боже провидіння водило її рукою, вчило розрізняти кольори, тони, групувати палітру барв.
Починала вчитися малювати з портретів рідних, близьких її серцю людей.
Так, у перших її роботах: "Жінка в зеленому корсеті" (1920-ті рр.), "Портрет Олі Білокур" (1928), "Портрет Надії Кононенко" (1929), "Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач" (1932-1933), "Портрет Софії Журби" (1940-ві рр.) видно намагання досягти подібності з оригіналом, але ще відсутня психологічна характеристика портретованих. У парному "Портреті племінниць художниці" (1937-1939), особливо в "Портреті Надії Білокур" (1941), вже вияснюється зв'язок людини з природою, починає звучати тема хвали земній красі, яку Білокур персоніфікує з образом квітки. Художниця в подальшій творчості оспівуватиме красу земну - квітку.
Щоб мати право творити, Білокур довелося змагатися з рідними, близькими, з усім світом - і У старому селі. Зима. 1950-ті рр.перемогти у тій борні. Лише наміром самогубства одвоювала у батьків право малювати щодня: "Пряла, ткала, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати".
"Було й до мого часу багато художників-самоуків, але тих доля інакша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу... А мені, бачте, як судилось: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва й не зострілась. А вмісті з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі...
І я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони й півтони, училася. Там цвіте квіточка синя, а там - жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахучим чебрецем схиляються… І все це було чудово, чудово! І я передавала на свої картини - і теж виходило чудово!" - писала вона в листі до художниці Емми Гурович 11 лютого 1948 року.
Гнітили й знищували її чисту душу заскорузлі патріархальні звичаї села, убогість, тяжка фізична праця, відсутність контакту з близькими людьми: "І чого ж воно їм, і рідним моїм, і близьким, і чужим, і всім, казалось те малювання якимсь диким і недосяжним для жіночого розуму?"
А думка прагнула того "святого малярства", а рука спрагло торкалася вуглини, пізніше - саморобного пензлика - і малювала поспіхом на білій стіні, на шматочках полотна, а якщо щастило - на папері. Малювала усе, що оточувало її, що любила понад усе: землю, коней, людей, кипи.
З життєдайного джерела народної творчості розквітало малярство Катерини Білокур. За підвалину слугували йому пісні, казки, легенди, народне мистецтво. Вона захоплювалась орнаментами на предметах селянського побуту, на українських строях, рушниках, але найбільше її вразливу поетичну душу зачаровували квіти, що райським розмаєм цвіли доокруж хати, на городі, на луках, на полях. У листах вона згадує, як квіти з нею розмовляли, просили малювати їх: "Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, годі вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші... Та начебто аж схиляються до мене, та як не Ескіз “Будинок”. 1950-ті рр.промовляють: "Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?" То я все на світі забуду та й знов малюю квіти".
Достовірно, "з натури" змальовуючи кожний листочок, пелюсточок. художниця ніколи не зривала квіти - вважала їх живими істотами, називала діточками.
На деяких картинах є її власноручні підписи: "Малювала з натури Катря Білокур", Дійсно, то були реальні "портрети" квітів, але одухотворені, опромінені любов'ю митця, піднесені до Образу, Символу, Знаку.
Отже, найважливішим в її творчості є квіти - "очі Землі - душа Землі", найкраще, що може зрости на рідному обійсті. Квітуча земля Богданівни, космічні вітри, з допомогою яких закликала до себе майстриня вірних друзів, буяння власної фантазії, талант, даний батьками і Богом, складали сутність цієї незвичайної жінки. Вона володіла рідкісним даром художника - абсолютним відчуттям кольору, як музикант чи співак абсолютним слухом. Її фарби співали, вона досягла неабиякого вміння писати чистими кольорами усю площину картини і навіть тіні, що вдається далеко не всім митцям. Вона геніально поєднувала окреме в загальну композицію. А це дається талантом і дивовижною фанатичною працездатністю.
Звичайно, квітковий світ намінював їй тепло дому, села, виростаючи від маленької пелюстки до Гілка яблуні. Середина 1950-х рр.масштабів космосу, вселенського з'явлення краси, яка заполонювала її ніжну натуру. В тому маєві квітів вона забувала про свою недолю і знаходила розраду, що зігрівала її чутливе серце. Через квіти пізнавала натуру, людину, всенький світ. Вона оспівувала квіти у картинах і в листах: "А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, щоб висказати ті почуття до їх любові - моєї великої любові!"
Художня манера Білокур сформувалася ще на початку 30-х років і майже незмінною залишалася в усі творчі роки. Пензлики - саморобні, тоненькі - сприяли делікатному письму, мазочок на картинах рівний, деталі скрупульозно виписані, живописний шар прозорий, кольори від лесування ніби світяться. Суголосся барв на палітрі нагадувало соковитий рослинний килим, на якому виділяються голівки квітів з яскравими листочками, що зросли на благодатній українській землі. У вишуканій композиції "Квіти за тином" (1935) півонії, мальви, лілії з вологими від роси пелюстками, братки, ромашки, кручені паничі та ще безліч розмаїтих квіткових образів постають перед нами в усій своїй повноясній красі, пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання, глибини соковитого тону і напівтону. Царює в цьому едемі гармонійний лад, де є місцинка кожній квіточці, усякій травинці, найменшому зеленому листочку і де усе згадане На кручі. 1950-ті рр.виповнюється тремтливим буттям природи, вивершується уявленням про земну довершеність.
Оволодівши майстерністю малювання, створивши власний індивідуальний метод зображення дійсності, Білокур прагнула показати свої картини знавцям, художникам. (Уже було створено такі шедеври, як "Берізка", 1934, "Квіти за тином", 1935).
Допоміг випадок чи доля усміхнулася їй - Катерина Василівна почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була?" у виконанні Оксани Петрусенко. Спрагло захотілося подякувати співачці - розповісти про себе - ще й пучечок калини намалювала і надіслала разом з листом до Київського оперного театру. Оксану Петрусенко глибоко зворушив лист і малюнок. Розповіла про незвичайну долю богданівки Василю Касіяну і Павлові Тичині, а далі, за їх порадою, звернулася до Центру народної творчості в Києві, звідти надіслали рекомендацію до Полтави.
І розпочалася дорога до визнання Полтавські художники тепло й щиро зустріли і Білокур, і її твори. А деякі з них, як ось Матвій Донців, залишилися впродовж усього життя її добрими друзями і порадниками.
У 1940-1941 роках на виставках у Полтаві та Києві експонувалися картини Білокур. Глядачів Хата діда Савки. 1950-ті рр.зачарували небачені досі художньо довершені квіткові композиції, сповнені потужної поетичної сили. (На жаль, документальних підтверджень, які саме картини експонувались на цих виставках не збереглося).
Білокур нагородили поїздкою до Москви, де вона мала змогу побувати у багатьох музеях, ознайомитися з шедеврами видатних художників світу. Найбільше враження справили на неї твори в Музеї образотворчих мистецтв їм. О. С. Пушкіна та Третьяковській картинній галереї.
Методика ознайомлення мисткині з творами інших художників була своєрідною і нетиповою, як і її власна творчість. Вона годинами простоювала перед шедеврами, але жодних замальовок не робила - все тримала в пам'яті.
Нарешті поціновано творчість Білокур, почався успішний поступ у велике мистецтво. "О, з якою я енергією працювала кінець 1940 року і начало 1941-го!... бо в Полтаві сказали, Сосна. 1950-ті рр.що я художник. Чуєте? Вчені люди назвали мене художником" - схвильовано писала в автобіографії.
Але чорним круком прилетіла в українську землю велика трагедія - війна. Як писала художниця "І потемнів мені світ білий. Кругом і гухало, і бухало... Картини мої одні в Полтаві, а другі в Києві, а я в Богданівні. Художник без званія і навіть без картин".
За свідченням самої художниці, у полум'ї війни загинуло 11 картин, згоріли разом з Полтавським музеєм.
У роки окупації майже не малювала. І все ж у 1942-1943-му створює одну з кращих композицій "Квіти на блакитному тлі", яку дарує Київському музею Тараса Шевченка. Після визволення України з новим запалом почала творити, хоч не вистачало фарб, полотна, - ця крайня бідність супроводжувала Білокур в усі наступні часи. Через два роки чарує своїх шанувальників ще одним шедевром - "Декоративним панно". Художниця мудрішає, її думка стає глибшою, а зміст виповнюється образним звучанням, майю квітів набуває нових прояснених відтінків, трансформується в щедре відчуття вартості життя, щастя мирних днів розуміння могутнього цвітіння матінки землі.
"А працюю я січас над картиною - я її назвала "Буйна". Я почала малювати її ще в 1944 році, та не стало хороших фарб - і вона стояла не закінчена". І далі пише, що "з деяких старих тюбів" зішкрябує фарбу, розводить її чистим гасом та й домальовує "Буйную" картину". Писалося це в листі від 1 листопада 1947 року, а вже через місяць твір було завершено.
Етимологія назви композиції відповідає образно-колористичному ладові полотна і підносить його програмне спрямування до його рівня сприйняття, коли кожен намальований предмет у картині має самодостатнє звучання, набуває символічних ознак, метафоричних рис. Картина створює враження невгамовного, щедрого, буйного цвітіння, в його маєві закладено сутність сущого, яке не можна Дерево. Середина 1950-х рр.роз'єднати й одірвати од цілості.
Серед вдалих знахідок художниці того самого повоєнного часу - картина "Привіт урожаю" (1946), названа у стилі соціалістичної доби в межах дозволеної словесної атрибутики. Але поза усім зовнішнім показним тематизмом таїлася одвічна селянська мудрість і тиха радість, що щедра золота осінь готує селянинові урожай, дає надію на життя без голоду.
Мудра художниця нічого не вигадувала і нічого не вимучувала, не силувала свою творчість, бо надихала її працю ота сама натура, яку вона повсякчас вивчала і до якої шанобливо ставилася як митець. Була вона в цьому сенсі романтизованою реалісткою, що в буденному бачила святкове, а святкове звищувала до уславлення того самого цвітіння життя. Вона це життя спостерігала доокруж себе, бо далі своєї хати через важку недугу не ходила. Їздила, правда, кілька разів до Києва, навідувалася до гостинного Павла Тичини і щедрого шанувальника народної культури Василя Нагая, стрічалася з деякими знайомими... і знову поверталася до своєї Богданівки, до її розкішної природи, різнотрав'я, різноквіття і людського нерозуміння.
Але вірила, свято несла віру в природу, в рідну землю, яка додавала їй сил, снаги, осявала її привітне лице усміхом, переповнювала затятістю в праці.
У кінці 40-х років Катерина Білокур намалювала немало майстерних композицій, що принесли їй визнання і долучили її саму до якісного звищення, оновлення мистецького процесу цієї доби - Дерева за парканом. 1950-ті рр."Півонії" (1946), "Цар Колос" (1947), "Квіти та горіхи" (1948), "Півонії" (1948), "Колгоспне поле" (1948-1949).
Однією з найяскравіших за своєю емоційною силою впливу і найвідоміших є картина "Цар Колос". Усе в композиції підпорядковане розкриттю тематичного вузла твору - життєдайній силі хліба, колосу. Творча думка художниці, розкута, вільна, легка, синтезувала увесь набуток знань, уявлень, сновидінь про "земний рай, достаток, прихисток". Усе тут величне, щедре, багате в цвітінні, урожайності, сприйнятті поняття "колосся" як первня хліба, людського земного щастя. Фарби на палітру лягали щедро і кольори звучали дзвінко, радісно, вшановуючи, звеличуючи скромні колосочки, основу основ людською житія. Твір розкриває і характер самої художниці - її глибоку народність, любов до рідної землі, шану до хліборобської праці.
Картина одразу стала знаменитою та, на жаль, не збереглася, не дійшла до наших днів (не повернулась з виставки в Парижі 1957 р.). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини (1949-й і 1950-гі рр.).
П'ятдесяті роки становлять вершину творчості Білокур. Вона відходить від феєрично-квіткових композицій і створює твори філософського звучання. Це був період високого мистецького піднесення і визнання. 1951 року у Москві на Другій декаді української літератури та мистецтва експонувалися твори К.Білокур. Глядачів зачарували картини художниці, які звеличували і підносили стихію цвітіння до рангу маєстатичних вартостей, підкреслювали невичерпну силу, могуть Гультяї (гумористична сценка). 1950-ті рр.фантазії, сповненої дивовижного чару.
У творчому доробку художниці варто виокремити її натюрморти. Найвідоміші з них - "Снідання" (1950), "Квіти, яблука і помідори" (1950). "Натюрморт з хлібом" (1956), "Натюрморт з колосками і глечиком" (1958-1959), "Натюрморт" (1960) - уславляють рідну землю, людину-трудівника і здобутки його праці.
Найхарактернішим з точки зору професійного знання побудови натюрморту є "Снідання". Предмети зображення - прості й невибагливі об'єкти селянського побуту, виокремлені світлом із затемненого тла, видаються майже таємничими. У натюрморті панує коло пахучого житнього хліба, а на краю стола на темному тлі - згорнута в драперію скатертина. Гарячу хлібину витягли з печі, відрізали скибку, поклали поряд з мискою паруючої картоплі, редискою, огірками. Автор висловлює своє глибоке пошанування святості хліба.
Композицією "Снідання" і подібними до неї живописними творами Катерина Білокур упевнено (як художник-професіонал) входить у мистецький простір України з власним красивим селянським ладом. Вона твердо обирає свій єдиний шлях, сповнений могутньої життєстверджуючої сили - усе то від рідної землі.
У Білокур чимало картин із зображенням яблук, помідорів, кавунів, моркви, цибулі, слив, груш, часнику, буряків. У композиціях багатьох натюрмортів відчувається замилування снігом реальним, а водночас ми бачимо красу внутрішнього ладу. Цей світ безмірно радісний. простий Колгоспниця. 1949 р.і величний, ніби витканий осяйними потоками любові і добра. Культ хліба панує в натюрмортах, виростає до рай символу. В цьому сенсі малярство художниці Білокур метафоричне.
У натюрмортах існує порядок, симетрія, ритми форм і об'ємів, ліній вертикальних і горизонтальних - свідчення про сувору формальну дисципліну, поєднану при цьому з ладом співзвучання барв. Твори художниці мають знаковий характер, несуть енергію високих ідей.
Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Г. Шевченка вона зізнавалася: "А я й не знала, що малюнки олівцем - то цінність. Їх треба берегти, не вважала їх за мистецтво. А виявляється, то й назву свою має - графіка! А й ж усі свої малюнки викидала! Нащо ж так робила?"
Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури, фіксатора суттєвих прикмет. Це сприйняття баченого уже відчутне в "Портреті Софії Журби" (1940-ві рр.). намальованому олівцем, і особливо масштабно передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці.
Поясне зображення автора в три чверті передає нам образ красивої замисленої жінки з яскравими виразними сумовитими очима - образ притягальної дії, що підкуповує силою правди, мотиваціями психологічного стану (автопортрет, 1950).
Автопортрети (1955, 1957) створені в хвилину журби. В її зволожених очах читаємо великий Портрет дівчини. Початок 1950-х рр.смуток, біль. Особливо сильним за силою впливу на глядача є глибоко психологічний автопортрет 1957 року, який художниця в одному і листів назвала "Автопортрет у зимовий день". Для підкреслення трагізму вона зобразила на другому плані покруч гілок дерев.
Спокійна впевнена лінія, тіні тушування, площини ясних плям видають руку художниці, яка впевнено долає труднощі графічного мистецтва. В автопортретах Катерина Білокур постає зрілим майстром високого класу.
В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема "Багрянець осені" (1950-ті рр.)", "Гай" (1955), "Осінь" (1960), "Осінь", "Вересень" (1956), "Напровесні" (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі - з налаштованістю на "реалії", передачу психології стану природи.
Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.
Простежити шлях народження Генія нам сьогодні допомагають геніальні картини та "одкровенія" Ескіз “Жінка з палицею”. 1950-ті рр.мисткині у власних листах та спогадах сучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася, відкривала душу. Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людський чин.
Однак поцінування й уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило в щоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самої художниці, а найтрагічніше - постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вона просить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістати це, але відгукувалися лише одиниці - і так тривало до кінця її страдницького життя.
Працюючи в часи тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим. щоб у літературі і мистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, мудра Катерина Василівна знайшла свою дорогу: оспівувала не неправду - "щасливе життя" закріпачених людей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичну дійсність, а вона. знаючи вартісність своїх робіт, не йшла на компроміси - додати, змінити: "І до їх, до творів моїх, що-небіть добавляти і їх зміняти - не треба! не треба! Бо вони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої, вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я не кажу, що мої твори - це вже все... Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехай вона такою, яка є, - такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим - друге, то через деякий чає я вже своєї Гілка яблуні. 1955 р.роботи не взнаю, як почну з неї дещо викидати та дещо добавляти!"
Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати.
Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей XX століття художниця Катерина Білокур.
Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; поставили три пам'ятники на її рідній землі: відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам'яті; в Києві з'явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження: створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.
Прийшов час, коли шлях від Києва до Богданівки скоротився до близької відстані через любов і визнання.
Про той шлях півстоліття тому Білокур захоплено писала: "Яка ж чудова дорога від Богданівки до Києва! Який простір! Яка краса! Минають широкі поля, села, і луки, і бистрії води, зелені соснові гаї та діброви..."
І сьогодні в нашій схвильованій пам'яті історія життя і творчості Катерини Білокур - це найчистіша пісня серед тих пісень, які витворив наш народ упродовж багатьох віків свого волевиявлення. Воістину народна - в творчості, думках, покликанні, стверджуванні й світовій шанобливості до її Таланту.
Спливатимуть віки... Залишиться вічність, а в ній людська любов і пам'ять про величну і земну художницю Катерину Білокур з України.